НІЖИН: сторінки історії стародавнього міста

                                     ТАРАСОВА ЦЕРКВА У НІЖИНІ

               

   Перші відомості про ніжинську Спасо-Преображенську церкву відносяться до середини ХVІІ століття. У 1625 році польський король Сигізмунд ІІІ, приєднавши до своїх володінь Чернігово-Сіверські землі, будує на місці старого Ніжинського городища міцну дерев’яну фортецю. Так на лівому березі річки Остер виникають укріплений дерев’яними стінами "Замок” та обнесене високим земляним валом "Старе Місто”. Невдовзі оселі ніжинців та міські квартали з’явилися й на правому березі Остра: там виникає "Нове Місто”. Його населяли переважно місцеві козаки, які за часів національно-визвольного повстання, що отримало назву "Хмельниччини” (1648–1657 рр.), утворили "Новомескую” сотню Ніжинського полку. Саме тоді, в середині ХVІІ століття, і з’явилася в "Новому Місті” дерев’яна церква, котра простояла там понад 100 років. Ці перекази підтверджуються і документальними джерелами. Так, тривалий час у церкві зберігалася книга "Огородок Пресвятої Богородиці” з повчальними духовними текстами, на який містилася приписка від руки: "Року Божого 1673 отменил раб Божий Ларион Верхоглаз и надал на церков Божую Новомескую”. Отже, у той час храм, звичайно дерев’яний, вже існував і активно діяв.

               

             Спасо-Преображенська церква. Фото поч. ХХ ст.

     У середині ХVІІІ століття парафіяни Спасо-Преображенського храму вирішили побудувати на місці старої дерев’яної нову муровану церкву. Її фундамент заклали поруч зі старою церковною будівлею. Та коли збудували новий храм, то на місці вівтаря попереднього спорудили невеличку дерев’яну капличку. 1782 року її на власні очі бачив та описав відомий дослідник О.Шафонський, автор «Черниговского наместничества топографического описания».

  Про обставини будівництва цегляної церкви Преображення Господнього дізнаємося з матеріалів відомого українського мистецтвознавця Федора Ернста, людини трагічної долі, вченого, репресованого в роки сталінізму за наукову цікавість до історії української культури. 1923 року він відвідав Ніжин, обстежуючи місцеві храми та пам’ятки старовини. За свідченням вченого, в іконостасі ніжинської Спасо-Преображенської церкви містилася мідна дощечка з таким написом: "1748 заложена за священнонамесника крестового Феодора Савицкого, сооружена сия церковь 1757-го за священников Даниила и Николая Савицких и ктитора Петра Сполатьбога. Писал и золотил иконостас Иван Демианович Веснинский, а платил деньги грек Павел Артенов, которій сделался слеп.”

    Новозбудований цегляний храм мав три престоли: головний – на честь двунадесятого свята Преображення Господнього, та два додаткових – на честь Введення Богородиці до храму та Тихвінської Її ікони. Надзвичайно цікавим та оригінальним в архітектурному плані є зовнішній вигляд церкви: тут вдало поєднано хрещатий план будівлі з лінійним розташуванням бань, що часто спостерігається у найкращих взірцях вітчизняної дерев’яної церковної архітектури ХVІ-ХVІІІ ст. Три круглих барабани храму розташовані вздовж центральної осьової лінії будівлі та увінчані стрункими грушоподібними верхами з двома заломами, характерними для доби українського бароко. Про внутрішнє оздоблення храму сьогодні знаємо мало. Відомо, що окрім гарного іконостасу, у середині церкви знаходилася добре оздоблена срібна гробниця з Плащаницею Спасителя, а стіни храму були розмальовані місцевими іконописцями. У ХVІІІ столітті при храмі діяли школа та шпиталь, що утримувалися коштом громади та за рахунок пожертв. 1852 року всі внутрішні розписи храму, за винятком нижнього ряду ікон іконостасу, були перемальовані місцевим художником Фомою Кононовим. А впродовж 1853-1857 років храм зазнав значної перебудови: із західного боку до нього прибудували теплу церкву з високою триярусною дзвіницею. Спаську церкву було розширено ще двома престолами – на честь Казанської ікони Божої Матері та Різдва Івана Предтечі. Тоді ж було змінено і зовнішній вигляд храму: стрункі барокові верхи замінили класичними напівсферичними, згідно з архітектурними смаками нової доби. Усі будівельно-ремонтні та оздоблювальні роботи проводилися коштом відомого в Ніжині мецената та благодійника купця 2-ї гільдії Михайла Степановича Біди (Бєдіна).

    Благодійник і меценат Спасо-Преображенської церкви М.С.Біда після смерті знайшов вічний спочинок у склепі біля стін храму. Відомий історик, етнограф та краєзнавець Є.Г.Спаська згадувала, що навіть після революційних подій 1917-1920-х років бачила, як за заповітом благодійника в день поминання біля його могили церковна громада накривала поминальний обід для бідних та знедолених. Вона також стверджувала, що за давньою традицією Спасо-Преображенська церква була своєрідним духовним осередком місцевих ремісників: саме тут зберігалися цехові реліквії – знаки та прапори ніжинських ремісничих об’єднань.

               Тарас Шевченко на смертному одрі. Мал. В.Верещагіна.

Подія, що відбулася біля стін храму 1 травня 1861 року, назавжди пов'язала Ніжинську Преображенську церкву з ім'ям Тараса Григоровича Шевченка. Під час перевезення тіла поета із С.-Петербургу в Україну для перепоховання, жалобна процесія зупинялася в Ніжині, і тут, на майдані перед Спасо-Преображенським храмом відбулася перша в історії міста українська маніфестація, а ніжинські священики відслужили панахиду над труною Великого Кобзаря. Про те, як зустрічали в Ніжині процесію, що супроводжувала тіло генія українського народу, дізнаємося зі спогадів М.Білецького, Л.Глібова та В.Толбіна.

Жалобну процесію, що супроводжувала труну, біля міської застави урочисто зустріли представники місцевої інтелігенції, ремісники з розгорнутими цеховими прапорами й хоругвами, студенти Ніжинського Ліцею кн. Безбородька та гімназисти. Колісницю з труною провезли через місто Московською вулицею та ввезли в огорожу Спасо-Преображенської церкви. Після панахиди, яку відправили соборно ніжинські священики на чолі з протоієреєм Федором Бордоносом, законовчителем Ніжинського Ліцею (до речі, тестем відомого українського письменника та громадського діяча Л.Глібова), студенти прикріпили до віка труни вінки й квіти. Церковна процесія супроводжувала труну з тілом Кобзаря через усе місто по Гоголівській та Київській (тепер вул. Шевченка) вулицям до самої застави на Київському виїзді. 1991 року на пам'ять про цю сумну подію ніжинці встановили біля Спасо-Преображенського храму пам'ятний знак.

                            Спасо-Преображенська церква. Фото 1980-х рр.

    Бурхливі події XX століття позначилися і на долі Спасо-Преображенського храму. З 1924 року в ньому правила службу Божу громада Української Автокефальної Православної Церкви, а сам храм став кафедрою Ніжинського єпископа цієї ж церкви-страдниці. Після розправи у 1930-х роках над "автокефалістами", брудні руки войовничих безбожників добралися й до самого храму. Спасо-Преображенську церкву було закрито, а в ній розташували військовий склад. Під час Другої світової війни, влітку 1941 р., коли з міста відходили підрозділи Червоної армії, будівлю церкви разом з військовим майном просто спалили. Під час перебування в Ніжині гітлерівських загарбників, окупанти знищили дзвіницю храму, залишки якої височіли понад дорогою та загрожували обвалом. А після війни, наприкінці 1950-х років, з допомогою вибухівки нова влада знищила прибудовану до храму теплу церкву. Готували до вибуху і Спасо-Преображенський храм. Але збудований предками на совість і на віка він вистояв...

   Смертельна загроза знов нависла над Спасо-Преображенським храмом 1960 року, коли тодішній секретар Ніжинського міському компартії П.Чаус та голова виконкому міськради Л.Гузієнко звернулися до Ради Міністрів УРСР з листом за номером 307, у якому повідомляли, що існуючі з Ніжині аварійні церковні споруди «своим внешним видом обезображивают город, что вызывает справедливое возмущение общественности». Чиновники пропонували вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію храмів за допомогою... бульдозерів. Вони просили дозволу на "розборку" аварійних церковних будівель, в тому числі – і на знищення Спасо-Преображенської церкви. Дякувати Богові, цей бульдозерний задум не здійснився. У тодішньому українському уряді знайшлися розумні люди, і на клопотання академіка П.П.Тронька Рада Міністрів дозволу на руйнування пам'яток не дала, зазначивши, що всі вони мають неабияку історико-культурну цінність. Здавалося, логічним було б після цього розпочати реставраційні роботи, але на цьому вся справа і скінчилася…

   Сьогодні ми переживаємо складний і суперечливий, але безупинний процес відродження духовності. Один за одним відкриваються православні святині, відроджується українська православна традиція, утверджується в нашій державі ідея помісності Української Православної Церкви. Доведений за роки Радянської влади до стану жалюгідної руїни, сплюндрований та осквернений, Спасо-Преображенський храм 1998 року був "милостиво” переданий владою Київському патріархатові. Від того часу беззмінно його настоятелем є молодий священик, вихованець Київської Духовної Академії УПЦ КП о. Віталій Філозоф. Силою громади прибрано сміття біля храму, пристосовано для богослужіння приміщення колишньої автостанції, що знаходиться на подвір’ї церкви. Не зважаючи на холод, безліч незручностей, провокації з боку прихильників «канонічного», себто «московського православія», і навіть неодноразові пограбування, тут регулярно відбуваються богослужіння, а в пам’ятні Шевченківські дні – загальноміські урочистості та панахиди за Великим Кобзарем.

    Молебень на початку реставрації Спасо-Преображенської церкви. Фото 2002 р.

   2002 року завдяки допомозі народного депутата України, екс-Голови Верховної Ради України І.Плюща та Київського міського голови О. Омельченка спеціалістами інституту «Укрпроектреставрація» було розроблено проект відтворення Спасо-Преображенської церкви та виконано першочергові роботи по консервації пам'ятки. Храмове свято  19 серпня 2002 р. було відзначене урочистим підняттям на куполи Спасо-Преображенського храму золочених хрестів, які освятив єпископ Чернігівський і Ніжинський УПЦ КП владика Никон.