Григорій Гуляницький - той,

хто забезпечив перемогу під Конотопом

Він народився на Волині, мешкав на Черкащині і зробив непогану чиновницьку кар'єру у Гетьманській державі. У 1659 році уже був ніжинським полковником. А оскільки Ніжинський полк простягався аж до московського кордону, саме Гуляницький зустрів російську армію.

Наприкінці червня - на початку липня 1659-го відбулася Конотопська битва. Про розгром українсько-татарськими союзними силами величезного московського війська написано багато. Тому ми розповімо не про подію, а про людину.

Представляємо вам головного героя тих подій — ніжинського полковника Григорія Гуляницького – одну із найяскравіших постатей українського розтятого світу другої половини XVII ст.

Бюрократ, який став солдатом

Гуляницькі належали до православної малоземельної волинської шляхти, "шляхетської дрібноти"; їхнім родовим осідком було село Гуляники (Гуляльники). Вперше згадки про цю шляхту натрапляємо 1516 р.

Загальна кількість членів цього роду, за висловом українського історика Наталі Яковенко, "приголомшує". "Луцькі актові книги 70-90-х рр. (XVI cт.) – пише історик у своїй відомій праці про українську шляхту. – рясніють згадками про нескінченні бійки та сварки Гуляницьких то під час сутичок на "бесідах", то в корчмі, то в конфліктах на межі, то у вуличних сутичках, то при захопленні одне в одного худоби".

Дрібне землеволодіння штовхало Гуляницьких на службу, шукати засобів на прожиття: служити на панських та князівських дворах, в судово-адміністративному апараті (займатися зокрема адвокатурою).

З середовища Гуляницьких вийшло кілька луцьких підписків (помічників писаря — представників бюрократичного апарату, діловодів тодішньої Речі Посполитої). Скажімо, підпис Тимофія Гуляницького стоїть під листом на охорону луцького православного братства 1619 р.

Канцелярія у ті часи виконувала роль осередку публічного життя певного регіону, там плекалася чудернацька канцелярська творчість, яка передувала бурлескній літературі та, власне, й пишнотам барокового письменства.

Якщо Гуляницький працював "чиновником", то саме з канцелярського досвіду засвоїв характерне для його листів уміння переконувати, наголос на любові до Вітчизни і риторику про захист прав і вольностей, котру так любила козацька старшина.

Як і багато інших представників православної шляхти, чимало Гуляницьких підтримали повстання Богдана Хмельницького.

Пізніше, у 1658-ому ніжинський полковник Григорій Гуляницький гордо промовить царським воєводам: "Будучи під владою королів польських і великих князів литовських, за права й вольності свої ми все стояли і з неволі ми освободились. Так само й вам кривд і грабежу не подаруємо".

У Хмельницького наш герой дослужився до голови облдержадміністрації

Але це буде потім. Наразі ж у переписі Корсунського полку 1649-го (це другий рік Хмельниччини, іде процес активного створення козацької держави) натрапляємо у перших лавах поруч із Григорієм чимало Гуляницьких: двох Іванів, Клима, Стефана, Данила, Васька, Квітку, Яцька тощо.

Відомо, що 1649 і 1654 рр. Григорій їздив у посольстві Богдана Хмельницького до Москви, а 1653 р. був у опозиції до гетьмана. Є відомості, що він навіть утік від гніву Богдана у заснований ним Онуфріївський монастир поблизу Корсуня (нині Черкащина). При цьому, правда, Хмельницький зберіг за Гуляницьким нажиті останнім земельні володіння.

Напередодні смерті Богдана Хмельницького Гуляницький дослужився уже до ніжинського полковника. Це була неабияка посада, щось на кшталт голови Чернігівської облдержадміністрації — бо Ніжинський полк у ті часи адміністрував величезну територію від Стародуба (нині Брянська область РФ) і Глухова (нині Сумщина) до Носівки (нині райцентр на Чернігівщині).

"Губернатор" Гуляницький гаряче підтримав політику наступника Хмельницького — "президента" Івана Виговського. Політика Московської держави, що підтримувала опозицію до Виговського, викликала незадоволення у керівника прикордонного Ніжинського полку.

У жовтні 1658 р., вислухавши розповідь російських послів про підписаний шведами мир із Москвою, ніжинський полковник Григорій Гуляницький вилаявся й заявив: "король шведів ніколи згоди з царем не учинить, а буде з нами у згоді".

Гуляницький брав учать у придушенні антигетьманського заколоту полтавського полковника Мартина Пушкаря і у складанні Гадяцьких пунктів про створення нової Речі Посполитої трьох народів, де українці мали увійти в союзну державу як рівне полякам і литовцям Велике Князівство Руське.

Але угода в Гадячі виявилася великою ілюзією, з огляду на ситуацію на прикордонні.

Іван Виговський доручив Гуляницькому охороняти північно-східний кордон

Московське величезне військо, загартоване походами в Білорусь 1654-1657 роках, стояло поруч. Варто відзначити, що в цих походах велику роль відіграли і українці, які вирізали у тодішній Литві значну частину населення.

На самому кордоні (на північному сході від Путивля — тоді висунутого на південь форпосту Московської держави) за сприяння російської влади збирали охочих повоювати із гетьманом "свавільники" - колишнє оточення Мартина Пушкаря на чолі з Іваном Донцем.

Підписавши у вересні 1658 року Гадяцьку угоду, Іван Виговський вирушив до Чигирина (тодішньої адміністративної столиці), зосередившись на проблемі вибиття з Києва московської залоги і ратифікації Гадяцьких угод.

На тривожному кордоні залишився наказний (тимчасово призначений) сіверський гетьман, ніжинський полковник Гуляницький.

Восени 1658 р. загони Гуляницького розбили військо Івана Донця, яке вторгнулося в Україну. У відповідь російські війська почали військові дії проти Гуляницького.

"Москва наступає безбожна..."

Своє занепокоєння військовою ситуацією Григорій Гуляницький яскраво описує у листах до наказного ніжинського полковника (тобто свого зама) Григорія Кобилецького. З цих листів Гуляницький постає не лише яскравим промовцем, але й постаттю з авторитарними нахилами, таким собі антикризовим менеджером.

"Москва наступає безбожна із свавільниками, де нікому не норовять, все вогнем та мечем розоряють, церкви Божі палять та монастирі, священиків та ченців й черниць без всякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями гвалт чинять, груди ріжуть й малим дітям не спускають, очі вилупляють й гірше за поган", - пише наказний гетьман 31 жовтня (10 листопада нового стилю) 1658 року й закликає, щоб Кобилецький зганяв усю волость до ніжинської фортеці, а хто не хоче того "карати горлом" (страчувати).

Остап Гоголь - полковник із протилежного краю Козацької держави - з Могилева-Подільського (1660-70-ті роки). Григорій Гуляницький виглядав, можливо, й не так (портрету не збереглося), але вдягався і вуса мав точнісінько такі :)

Якщо Гуляницький і перебільшував небезпеку, то не набагато. Через півроку після його листа, у травні 1659 року московити взяли Борзну (нині райцентр на Чернігівщині).

Те, що місто спалили, було не новиною для тих часів, натомість українців шокував московський метод брати в заручники родини усіх політичних і військових діячів, щоб потім їх шантажувати.

"Піймали людей в неволю над звичаї християнські", "що й самі бусурмани у вічну неволю людей не беруть, а дозволяють викупляти", як пізніше писали козаки командувачу московського війська князю Трубецькому.

А мешканці міста Короп (нині райцентр Чернігівщини на кордоні з Сумщиною) ще кілька років після закінчення баталій 1662 р. відшукували своїх узятих у полон дітей.

Через це місцеве населення підтримало Гуляницького. У січні 1659 р. глухівські козаки вирізали московську залогу й дали знати про те полковнику.

Натомість царські війська взимку-навесні 1659 р. "розорили, випалили й висікли" п’ять прикордонних міст — Срібне і Варву (нині — райцентри на південному сході Чернігівщини), Лубни (нині — райцентр на Полтавщині), Сенчу (нині - село Лохвицького району Полтавщини) і згадану вище Борзну.

Гуляницький на чолі кількатисячного загону всю весну намагався завадити кампанії московитів. Зрештою переважаючі сили противника змусили ніжинського полковника зачинитися за стінами маловідомої на той час прикордонної фортечки — Конотоп (нині — райцентр на заході Сумщини).

Болото, де тонуть коні

Українці колонізували цей лісостеповий край буквально за десять-двадцять років до Хмельниччини. Конотоп було збудовано в 1643-1644 рр., на місці слободи (себто вільного від податків поселення) Новоселиці, яку шляхтич Підкова заснував у 1635 році.

Землі, на яких постала фортеця, були претензійними - на них претендував російський боярин з Путивля Никифор Яцин.

Суперечки з Яциним та його численною ріднею складають окрему сторінку історії Конотопа, і цей конфлікт з російським боярством спалахнув із новою силою на початку 1657-го.

Очевидно, така ворожнеча й уплинула на те, що населення Конотопу і округи підтримало дії чотиритисячного загону наказного гетьмана Гуляницького.

До всього, восени 1658 року Конотоп був пограбований військом бєлґородського воєводи Григорія Ромодановського.

У переказі одного з літописів Миколою Маркевичем це виглядало так: "Коли Ромодановського зустріла процесія від громадян міста, він помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи, сказавши "винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за труди, в поході понесені".

Місцевість від прикордонного московського Путивля до прикордонного українського Конотопа заболочена, помережена небезпечними переправами через численні притоки і заплави Сейму - і назва міста цілком відповідала сутності. Конотоп - мов злий жарт, що передбачав майбутню поразку московитів.

Сейм під Конотопом. Приблизно отак виглядав театр військових дій. Фото: splavseym.at.uа

Отже, на вулиці — апріль місяць року Божого 1659-го. Після боїв під Лохвицею і Варвою загін Гуляницького витіснений до Конотопу. Козаки зачинилися у фортеці, яку оточили основні сили російського війська...

Армія, яка закрила Гуляницького в Конотопі, була величезною — історики називають цифру біля 100 тисяч. Та болотистий рельєф не давав цій величезній потузі розвернутися на всю силу. Конотоп прикував основні московські сили, не даючи змоги рухатися до Києва, на допомогу обложеному військами Виговського воєводі Шереметьєву.

Почавши облогу 20 квітня (30 квітня за новим стилем), після чергового невдалого наступу, російські війська почали зводити шанці та підступати до міста з настилами. Обложені ж кричали, що "сіли насмерть й города не здадуть".

Інтенсивний обстріл міста - хоча й наносив значну шкоду - не був критичним, тому що важкі облогові гармати не можна було доставити через болотисту місцевість. Зведені московитами шанці не давали користі - козаки нищили їх під час вилазок, використовуючи той ґрунт для укріплення валів фортеці.

Трубецькой відійшов від міста на десять кілометрів, розташувавшись в урочищі Таборище, розтягнувши військо між табором та лінією наступу.

Три місяці облоги - зоряний час Гуляницького

Три місяці - з кінця квітня до кінця червня 1659 року - тривала героїчна оборона Конотопу. За цей час Виговський зміг зібрати належне військо, забезпечити підтримку кримського хана й виступити на допомогу обложеним.

Інформація, яку московські військові діставали у перекинчиків і полонених, досить яскраво малює ситуацію в місті.

У червні в Конотопі було мало хлібних запасів, обложені почали їсти коней, стояла спека й духота. Існувала загроза зради, підсилена московськими шпигунами, тому козаки вимагали, щоб конотопські міщани не сходилися в гурти більше трьох чоловік.

Замок і ключ від Конотопської фортеці XVII ст. Його не змогло відкрити стотисячне військо

Однак у Гуляницького були і власні шпигуни в таборі Трубецького. Московський служилий Лучко Климовський, який ще рік тому перекинувся до козаків, добре знав порядки московського війська й своїми порадами допомагав обороняти місто.

Ще важливою була інформація, що обложеним слід протриматися до свята Петра й Павла (2 липня за старим, 12 липня за новим стилем). Виговський планував прибути не пізніше цього дня.

На кінець третього місяця облоги стан війська Григорія Гуляницького в Конотопі був лихим. У місті залишився тільки один колодязь, води бракувало. 26 червня (6 липня) Гуляницький написав блискучого за своєю стилістикою листа про становище в місті.

Полковник зазначає, що його козаки б’ються вдень і вночі, що неприятель вкопався у рів і відняв воду, фортеця постійно обстрілюється, коней у козаків уже немає, закінчуються порох і кулі й максимум вони можуть протриматися тиждень, а здатися "Боже збав".

"Тільки сам Творець Христос Ізбавитель наш многомилостивий бачить те наше бажання, що ми всіма силами стоїмо за вольність Війська Запорозького". Весь край довкола Конотопа спустошено. "Захисти ж, Христе Боже!".

За пізнішими згадками, у Гуляницького залишилося лише півтори тисячі козаків з чотирьох.

24 червня (4 липня н.с.) військо Виговського наблизилося до Конотопу, татари сховалися у засідку. Виговський з невеликим загоном виманив московську кінноту на чолі із князем Семеном Пожарським до свого табору. 29 червня (9 липня н. с.) умілим маневром козаки на чолі з братом Григорія, Степаном Гуляницьким (він прибув у війську Виговського) ударили з тилу, захопивши міст й загативши річку Соснівку.

Пожарський потрапив у болотяну пастку, втекти з якої, за виразом козацького літописця Самійла Величка, "міг тільки той, хто мав крилатих коней". Кінноту було вирубано і потоплено.

Схема битви під Конотопом

Трубецькой, почувши про розгром кавалерії, відкликав війська від Конотопу й почав відступати. І тоді знову настав зоряний час Гуляницького. Він зібрав рештки свого війська, і обложені з Конотопа на чолі з полковником ударили йому в тил, захопивши гармати...

30 червня (10 липня н.с.), Гуляницький із залишками війська зустрів свого гетьмана.

"Ви ж теж у Малій Росії народилися, а добровільнo в неволю Москві подаєтеся..."

Разом із Трубецьким та Ромодановським залишалося кілька тисяч козаків, прихильних до Москви. На хвилі перемоги, 1 липня (11 липня н. с.) 1659 року Гуляницький разом з козаками й старшиною (серед якої знаменитий Іван Богун) пишуть листа промосковському гетьману Івану Безпалому, що також вражає закликами та зворотами:

"Дивуємося ми тому непомалу, що Ваша милість народився з нами разом вільним народом й скормився заодно в Малій Росії, Вітчизні нашій, а проливаючи через немалий час кров свою за вільність всього війська Запорозького, тепер самі добровільно в неволю подаєтесь і з нами, братією своєю, з котрою разом хліб їли і проти неприятеля стояли, війну ведете і на своїх кровних близьких наступаєте...

Та й відайте, що сам Бог вам не поможе, коли ви на власну кров наступати захочете; маємо надію велику на Бога всемогущого, що як почав неприятелів наших, на здоров’я й вольності наші наступаючих, явно побивати, тo і до кінця їм воскреснути не дасть, видячи невинність нашу, бо ж не від нас до невинного кровопролиття причина почалась..."

У той же час компонується лист до російських воєначальників, уцілілих після Конотопу, де московське військо звинувачується у розпалюванні війни. "Й ми, бачачи ту неправду, – пишеться в колективному листі. - й землі нашої спустошення, зібравши війська наші й просячи у Бога допомогу, принуждені були на вас рушити..."

Як православні православним, козаки пропонували московським воєначальникам замир’я і обмін полоненими. Але марево православної єдності спричинило велику катастрофу. Риторика Речі Посполитої була марною у розмовах із іншим, ніж поляки, ворогом.

В'язень замку хрестоносців

Конотопська битва була великим знехтуваним шансом. Вона щонайкраще відповідає приказці про "виграну битву, але програну війну". Внутрішні негаразди, колотнеча між черню та старшиною, невиробленність чітких принципів зовнішньої політики, великі соціальні прорахунки Виговського зіграли свою роль.

Уже через чотири місяці після Конотопа були ухвалені нові Переяславські статті щодо підкорення гетьманської України Московській державі. Новий гетьман Юрій Хмельницький завдяки старшинській змові позбавив влади свого попередника та опікуна Івана Виговського.

Однією з умов московського уряду була й та, щоб заборонити найближчому оточенню Івана Виговського (щонайперше "Гришке Гуляницькому") займати будь-які посади у козацькому війську.

Cам же Григорій Гуляницький через рік повертається до активного політичного життя. Уже восени 1660 року - після поразки козацько-московського війська під Чудновим і нової угоди з Річчю Посполитою він знову став наближеним до гетьманського двору. Керував кількома походами військ Юрія Хмельницького. У 1662-1664 рр. очолював Корсунський полк.

Після обрання на гетьманство Павла Тетері Гуляницького відрядили до Варшави, щоб король Речі Посполитої затвердив цей акт.

Мальборк. Сучасний вигляд замку. Тут перебували в ув’язненні y 1664 – 1667 рр. Йосиф Нелюбович-Тукальський, Григорій Гуляницький, Юрій (Гедеон) Хмельницький. Фото: pl.wikpedia.org

Польський історик Веспасіан Коховський зазначає, що корсунський полковник переконував короля та Сенат послати військо на чолі з королем для походу на Лівобережну Україну, щоб схилити тамтешнє козацтво до Речі Посполитої. І "цими промовами він зумів зачепити короля за серце".

Однак похід 1663-1664 рр. зазнав фіаско. За підозрами у підготовці повстання проти польської корони Гуляницький разом із постриженим в ченці колишнім гетьманом Гедеоном (Юрієм) Хмельницьким та київським митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським був схоплений і ув’язнений польським урядом у прусській фортеці Марієнбург (Мальборк) - колишній твердині ордену хрестоносців.

За вольності готовий і помирати

На вимогу гетьмана Петра Дорошенка ув’язнених звільнили y 1667 році. Після служби у Дорошенка, 1675 року Гуляницький розглядався польським урядом як керівник Білоцерківського та Київського полків і претендент на гетьманство. Значні кошти дозволяли Гуляницькому переманювати сердюків (найманих піхотинців) у Дорошенка.

Не зрадив претендент на гетьманство і своєму письменницькому хисту. У липні 1675 року він розіслав універсал із закликом приєднуватися до нього, який закінчувався словами "А я таке до душі своєї приймаю й милістю королівської величності обнадіюю, і з таким за віру й за вольності, приналежні Війську Запорозькому, готовий і помирати". Так воно, вочевидь, і сталося.

З невеликим півторатисячним військом Гуляницький протидіяв татарським загонам на Правобережній Україні й опирався військам гетьмана Івана Самойловича.

Наприкінці літа 1675 р. він вирушив від містечка Трипілля (нині село Обухівського району Київщини) до Білої Церкви. Далі дані про цього полководця губляться.

У відомому листі полковника Гната Кальницького до Самойловича (1676 рік) згадується про подільського полковника Остапа Гоголя, якого "поляки хочуть звести, як звели Гуляницького".

Напевно, Гуляницький загинув чи був розстріляний як заколотник десь у районі Білої Церкви. В довідниках та енциклопедіях ми натрапимо на різні дати на обставини смерті волинсько-сіверського "Грицька" через 17 років після перемоги під Конотопом... Звичайна доля українського політика доби Руїни.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/5/128282/