НІЖИН: сторінки історії стародавнього міста

Олександр Морозов

Політична діяльність української православної ієрархії в добу «Руїни»: єпископ Мефодій Филимонович

 Закінчення. Початок дивись: http://nyzhinhistory.ucoz.com/publ/do_350_richchja_nizhinskoji_quot_chornoji_radi_quot/1-1-0-18#

Конфлікт єпископа Мефодія з наказним гетьманом і полковою старшиною значною мірою ускладнив і без того непевне становище місцеблюстителя Київської митрополії. Від самого початку ігумени та архімандрити київських монастирів зустріли новопризначеного місцеблюстителя вороже, хоча й були змушені певний час миритися з його існуванням. Колишньому ніжинському протопопу вони не могли пробачити того, що він зайняв архієрейську посаду за розпорядженням з Москви, без їхньої згоди та елекції, тобто виборів «вільними голосами», як це передбачалось церковними канонами. До того ж Мефодій, хоча формально й прийняв чернецтво, фактично не мав школи монастирського життя. Серед «чорного» духовенства були й більш впливові та авторитетні кандидати на митрополичу катедру, такі, наприклад, як Чернігівський єпископ Лазар Баранович або Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель. Не могло подобатися київським владикам і те, що поставлений за наказом московського царя, тобто світської влади, єпископ Мефодій виступав слухняною маріонеткою в руках царського уряду.

Дії Москви, а тим більше – тодішнього місцеблюстителя Московського патріаршого престолу Крутицького митрополита Пітирима, викликали незадоволення опального московського патріарха Никона. 16 лютого 1662 р., в Неділю Православ'я, під час літургії у Воскресенському монастирі, Никон урочисто виголосив анафему митрополиту Пітириму, у тому числі й за те, що він «єпископа Мефодия хиротонисал в город Оршу и Мстислав, и те суть литовские, и царское вепичество не владеет; а по хиротонии послаша его в Киев митрополитом».

Не сприяла зміцненню авторитету Мефодія й діяльність Київського митрополита Діонисія Балабана, котрий хоча й переїхав на Правобережжя, але не збирався складати своїх повноважень. Після того, як Мефодій повернувся до Києва в сані єпископа, митрополит Діонисій направив до Вселенського Константинопольського патріарха скаргу про те, що Мефодій силоміць, з допомогою світської влади, захопив митрополичу катедру. За дорученням митрополита до Константинополя їздив ігумен Терехтемирівського монастиря Креховецький, котрий і передав патріарху цю скаргу та багаті подарунки від Ю.Хмельницького. Невдовзі Константинопольський патріарх видав грамоту, якою піддав прокляттю Мефодія і всіх тих, хто з ним з'єднався.

Гетьман Іван Брюховецький

Швидкий успіх Діонисія Балабана в боротьбі з Мефодієм пояснюється не лише фінансовою підтримкою Ю.Хмельницького, як це, наприклад, вважав В.Ейнгорн. Адже хіротонія місцеблюстителя Київської митрополії в Москві порушувала права Константинопольського патріарха, котрий зовсім не хотів втрачати «західно-руську» церкву з-під своєї юрисдикції.  Отримавши відповідь з Константинополя, митрополит Діонисій 3 серпня 1662 р. висвятив на Мстиславсько-Оршанську єпархію впливового Віленського архімандрита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Чутки про це швидко поширилися в Києві, а коли ігумен Видубицького монастиря Климентій Старушич привіз копію патріаршої грамоти, серед київського духовенства почалася смута. Київські архієреї вирішили скористатися нагодою і позбутися небажаного їм єпископа. Вони заборонили поминати його під час богослужіння.

В цій ситуації єпископу Мефодію не залишалось нічого іншого, як перебратися в Ніжин під захист полковника Василя Золотаренка та чекати там відповіді на свій лист, надісланий до Москви. І невдовзі така відповідь дійсно надійшла. У травні 1662 року цар Олексій Михайлович видав наказ, князю Г.Ромодановському вирушити в Україну з військом, щоб скликати там раду по «новопоставновленным» статтям 1659 р., «а раде быть в Прилуках или где пристойно.»

Обставини бурхливої політичної боротьби, а особливо суперечка з Я.Сомком та київським духовенством, примусили єпископа Мефодія змінити свою політичну орієнтацію. Розуміючи, що ніжинський полковник В.Золотаренко не має жодних шансів отримати гетьманську булаву, а Я.Сомко перетворився на запеклого ворога, М.Филимонович починає налагоджувати контакти з кошовим гетьманом Запорізької Січі І.Брюховецьким. До вподоби єпископу прийшлася і політична програма цього улюбленця запорізької «черні». У листі до Мефодія від 6 квітня 1662 р. Брюховецький так викладав свою позицію: «Извещаю вашей святыне, что нам не о гетманстве надобно всем радети, только о князе малороссийском от его царского величества, на которое княжество желаю Федора Михайловича (Ртищева), и молити, чтоб порядок был и береженье всякое, чтоб люд служилый был готов на встречу неприятелів. А которые под панами полковниками маетности и мельницы есть, и те доходы чтоб до скарбу войскового шли. Нам всеми силами надобно будет крепко его царского величества держатись: то будет славно и здорово.»  Звичайно, подібні демагогічні пропозиції були з радістю зустрінуті як московськими урядовцями, так і козацькими нізами, котрі були невдоволені соціально-економічною політикою старшини.

Суттєві зміни відбулися і в настроях колишнього єпископського приятеля ніжинського полковника В.Золотаренка. Побачивши, що князь Г.Ромодановський і Мефодій Филимонович схиляються на підтримку Івана Брюховецького, Золотаренко був змушений вдатися до примирення зі своїм колишнім суперником Я.Сомком.

Нарешті, у вересні 1662 року запорожці під командуванням самого кошового вступили на територію Полтавського полку. Скориставшись цим, князь Г.Ромодановський почав скликати представників військової старшини на раду під Полтаву. Але, незважаючи на всі старання князя та єпископа Мєфодія, рада в Полтаві також не відбулася. У жовтні 1662 р., під загрозою ранніх осінніх паморозків, московське військо було змушене повернутися до Білгорода. В цій ситуації єпископу Мефодію нічого не лишалось, як переїхати в Гадяч до І.Брюховецького. Московський уряд ще намагався провести раду до настання зими, призначивши її на 4 листопада в Лубнах, але було вже пізно. Невдовзі випав сніг, і раду відклали до весни.

Козацька рада. Мал. ХІХ ст.

Зрештою, 6 лютого 1663 р. цар Олексій Михайлович видав наказ про скликання загальної «чорної» ради в Ніжині, де у цей час перебував великий стрілецький гарнізон. Для проведення виборів гетьмана та затвердження їх результатів було відряджено в Україну московське посольство на чолі з князем Великогагіним. Мав взяти участь у раді і єпископ Мефодій, чия персона у травні 1663 р. знову опинилася у центрі бурхливих суперечок. Справа у тому, що 10 травня помер канонічний київський митрополит Діонісій Балабан. Ця подія знову загострила боротьбу за київську митрополію. Духовенство сподівалося, що на Ніжинській раді буде порушено питання про вибори митрополита і про відновлення давніх прав української церкви. Київські владики, а саме Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель, ігумен Ніколо-Пустинного монастиря Олексій Тур, ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосій Софонович, ігумен Межигірський Варнава Лебедевич, ігумен Кирилівський Мелетій Дзик, ректор Братської школи Йоаникій Галятовський звернулися до Я.Сомка та всього Війська Запорізького з листом проти єпископа Мефодія, в якому просили старшину під час Ніжинської ради проявити піклування про церкву та «вольності духовні». Вони звинуватили Мефодія в тому, що він, не маючи жодних заслуг перед церквою, зробився єпископом без елекції, «вылгав себе епископию у его царского величества», чим порушив давні права духовенства. Звинувачували вони єпископа і в тому, що той мало дбає про справи духовні, а «вступается в войсковые дела», сіючи ворожнечу поміж старшиною, що не належить робити архієрею. Згадали вони й про те, що Мєфодій «втрутил себе неналежне в чужую диецезию», за що й був проклятий Константинопольським патріархом. «Ми прийняли його як блюстителя, – писали київські владики, - чекаючи від нього ласки, а він, замість блюстителя, на великого губителя нам обернувся..., і як він приїхав, то все зле і настало. А це від того, що Бог про нього не благоволить, як про такого, котрий всупереч канонам Святих Отців на єпископство поставлений».

Я.Сомко, дізнавшись про те, що Київська митрополича катедра звільнилася, негайно звернувся листом до Чернігівського єпископа Лазаря Барановича і просив його прибути в Ніжин. Він писав: «на обрание гетьмана треба нам по порядку антецессоров наших святителя..., то никого другого не судилем учинити на тое, только в Бозе превелебного о. Лазаря Барановича, а тот дикий єпископ Мефодий благословення давать не годен, бо проклятие на самом себе мает й не годится нам до рады своей такого зводцу й губителя допущати.»

З подібним проханням у листі до чернігівського єпископа звертався і Печерський архімандрит і.Гізель, котрий від імені київського духовенства просив преосвященнішого Лазаря відправити до Ніжина свого намісника, котрий би заступився за права духовенства перед московськими посланцями. Писав він, що київські архієреї не хочуть мати місцеблюстителем Мефодія і просив Чернігівського єпископа «украсить осиротевшую кафедру.» Але Лазар Баранович, котрий завжди відзначався обережністю і поміркованістю у політичних справах, хоча й підтримував Я.Сомка, на його пропозицію відповів відмовою, пославшись на погане здоров'я. Він писав, що «по слабости нелицемерной» він не може взяти на себя блюстительство, але все ж таки відправив до Ніжина двох своїх людей, ігуменів монастирів Макошинського Віктора Бубліцевича та Максаківського Ієремію Ширкевича.

Чернігівський єпископ Лазар Баранович

Відповідальна місія посланців чернігівського єпископа готувалася у глибокій таємниці і була ретельно законспірована. До нас дійшов зашифрований лист Лазаря Барановича до намісника Ієремії, написаний польською мовою з Макошинського монастиря напередодні Ніжинської ради, який, на перший погляд, виглядає як інструкція з управління монастирським господарством (так, до речі, його й трактували упорядники збірки листів преосвященного єпископа Лазаря, що вийшла друком у Чернігові 1865 р.). Насправді, якщо уважно його розглянути в контексті драматичних подій того часу, врахувавши характерну обережність автора і схильність до «езопової мови», стає зрозумілим, що лист цей насправді – шифрована інструкція посланцям, як їм слід діяти під час ради. Посилаючи своє архієрейське благословення та 80 золотих на витрати, єпископ радив «обходиться этими деньгами, умея пользоваться временем, потому что дни злы.» Даючи пораду готуватися до зими, будувати на озері греблю, вибирати пшеницю та спалювати кукіль (тобто ретельно готувати задуману справу), Лазар Баранович втішав своїх прихильників словами зі Святого Письма, що Бог не залишить праведників без своєї милості. «Начавши ж это, - писав далі чернігівський єпископ, - поменьше звоните, а постарайтесь, чтоб верёвка не порвалась й не сказали бы: человек этот начал строить и не мог окончить; но если вы уверены, что не порвется, то пусть по вере вашей будет вам. Я не только на один колокольчик, но й на десять благословляю. Духа не угашайте, в колокольчик звоните; вместе с этим на благопоспешение вторично благословение мое преподаю».

Вірогідно, цим шифрованим листом Лазар Баранович давав зрозуміти своїм посланцям, що при умові обрання на Ніжинській раді гетьманом Я.Сомка, він згодиться взяти на себе управління Київською митрополією. Але сподівання духовенства виявилися марними. Події на Ніжинські раді, як і ті, що їй передували, розгортались так бурхливо і драматично, що питання про духовні справи так і лишилось нерозглянутим.

Перемога на ніжинській Чорній раді партії І.Брюховецького значною мірою укріпило позиції єпископа Мефодія. Але гармонія стосунків між єпископом і гетьманом тривала недовго. Коли у Києві стала відомою звістка відносно пропозиції Брюховецького, щоб на київську митрополію замість Мефодія рукоположити митрополита з Москви, відбулося примирення місцеблюстителя з київськими отцями. Із палкого прихильника Москви, Мефодій Филимонович перетворився на не менш палкого захисника корпоративних інтересів «чорного» духовенства, що, зрештою й привело його в ряди організаторів антимосковського повстання 1668 р. Повстання було придушене московськими військами. Гетьман І.Брюховецький був убитий козацькою черню. А єпископа Мефодія схопили козаки П.Дорошенка у своєму маєтку в селі Ушня під Черніговом. На нього була накладена митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським заборона. Колишнього місцеблюстителя зіслали на покаяння до Уманського монастиря. Але й на цьому пригоди бунтівливого єпископа не скінчилися: невдовзі Мефодію вдалося втікти з монастиря д Києва. Але тут його схопили московські воєводи та відправили до Москви. Його не позбавили сану, але зіслали на покаяння. Своє життя Мефодій Филимонович скінчив 1689 р. у Московському Новоспаському монастирі. Цікаво, що його син Костянтин став ієромонахом Києво-Братського монастиря, і навіть виконував обов’язки префекта Києво-Могилянської академії.