НІЖИН: сторінки історії стародавнього міста

Політична діяльність української православної ієрархії в добу «Руїни»: єпископ Мефодій Филимонович

"Чорна рада" в Ніжині. Художник А.Ждаха.

Однією з найвпливовіших та найсуперечливіших постатей вітчизняної історії середини XVII століття був ніжинський протопоп Максим Филимонович, більше відомий в історичній літературі під ім'ям єпископа Мстиславського і Оршанського Мефодія.

У 50-х – 60-х роках XVII століття Україна переживала найскладніший період своєї історії. Це була, за влучним висловом В.Липинського, доба перелому. Національно-визвольний рух, відомий під назвою «Хмельниччини», спричинив до глибинних, справді революційних зрушень в усьому українському суспільстві.

Українська православна церква (Київська митрополія), активним діячем якої був ніжинський протопоп Максим Филимонович, як соціальна інституція не могла лишатися осторонь від бурхливих подій того часу. Взагалі, участь православного духовенства у політичному житті України XVII століття була досить характерним явищем. В умовах відсутності національної державності, що мала консолідувати суспільство, ідея захисту православної віри та збереження морального авторитету православної церкви стає тим головним ідеологічним гаслом, під яким розгортався та ширився національно-визвольний рух. Українські архієреї та представники чернецтва, які значно зміцнили свої позиції від часів митрополитів Йова Борецького та Петра Могили, не тільки підтримували в політичній боротьбі ту чи іншу сторону, але й самі прагнули стати самостійною політичною силою, зосереджуючи в своїх руках і духовну, і світську владу. Але з середини XVII століття в духовному і політичному житті України з'являються нові ознаки. На активну громадську арену виходить «біле», парафіяльне духовенство, котре найближче стояло до широких народних мас і ніколи не становило замкнутої соціальної групи. Це духовенство бере на себе нові функції: дипломатичну діяльність, участь у військових діях, шпигунство і навіть підготовку заколотів.

Ніжинський протопоп Максим Филимонович був яскравим представником цієї нової української політичної верстви. Людина енергійна, честолюбна та освічена, він не міг лишатися байдужим спостерігачем бурхливих подій тодішнього громадського життя. Він був більше політиком, ніж священиком. Його діяльність, яка дуже часто мала ознаки політичного авантюризму, призвела переважно до неоднозначних наслідків як для майбутнього української державності, українського православ'я, так власне і для нього особисто.

Ніжинський полковник Іван Золотаренко. Мал. ХУІІІ ст.

Свою діяльність отець Максим розпочав в неспокійний час «Хмельниччини», спочатку як ніжинський полковий священик, настоятель Покровської церкви, а згодом – як ніжинський протопоп, духівник впливового ніжинського полковника та наказного гетьмана Івана Золотаренка. Під час переможного походу 20-тисячного козацького корпусу під командуванням І.Золотаренка в Білорусь, М.Филимонович не тільки вирушає разом з військом, але й бере участь у діяльності штабу наказного гетьмана, керує його тактикою та від його імені веде дипломатичну роботу – пише та розсилає листи. Після загибелі полковника І.Золотаренка 7 жовтня 1655 р., М.Филимонович деякий час утримувався від активної політичної діяльності. Перебуваючи весь цей час у Ніжині, він займався справами своєї протопопії. Але невдовзі бурхливі події знову вивели його на політичну арену. Наступним кроком стала активна участь Максима Филимоновича у повстанні проти гетьмана І.Виговського у 1659 р.

Досвідчений політик, колишній генеральний писар Іван Виговський, якого у 1657 р. було обрано на Корсунській раді, здавалося б, мав дуже міцні позиції. Але невдовзі з’ясувалося, що існує потужна військова опозиція, лідерами якої виступили запорізький кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. За таких умов пропольська орієнтація та шляхетське походження гетьмана та його найближчих соратників створювали міцний ґрунт для успішної діяльності опозиційних угруповань. Почалися збройні сутички, які переросли в криваву міжусобицю. За спиною гетьмана та його оточення визрів заколот, ідейними натхненниками якого стали переяславський полковник Тимофій Цецура та ніжинський протопоп Максим Филимонович, котрий активно виконував функції московського агента, постачав шпигунську інформацію, зав’язав жваве таємне листування з впливовими московськими політиками князями Ф.Ртищевим та О.Трубецьким. Невдовзі до заколотників почали приставати колишні союзники І.Виговського. Так трапилося і з Василем Золотаренком, котрий ще у травні 1659 р. брав участь в обороні Борзни та Ніжина від московського війська. Невдовзі, прагнучи посісти уряд ніжинського полковника, заручившись підтримкою протопопа Максима, В.Золотаренко вступив у таємні зносини з Т.Цецурою. За свідченням автора «Літопису Самовидця», змовники мали таємну зустріч «в полі», під час якої уклали угоду та заприсяглися один перед одним, започаткувавши таким чином таємну коаліцію проти гетьмана.

Наприкінці серпня 1659 р. на Лівобережній Україні спалахнуло антигетьманське повстання у Переяславському полку. Водночас, скориставшись відсутністю полковника Г.Гуляницького, в Ніжині повстання проти польської залоги підняв Василь Золотаренко. За свідченням автора «Самовидця», ніжинські козаки та міщани разом з переяславцями сотника Н.Царенка майже за одну годину вирізали в Ніжині усіх польських жовнірів. А найбільш активних діячів заколоту чекала щедра нагорода. 14 грудня 1659 р. цар Олексій Михайлович наказав надіслати зі скарбниці Великого Двору «государеве жалування» ніжинському протопопу Максиму Филимоновичу та переяславському полковнику Тимофію Цецурі «соболей по пяти сот рублев, да по пяти сот золотых человеку.» Таким чином, політична діяльність на користь Москви для ніжинського протопопа Максима Филимоновича стала перетворюватись на джерело матеріальних прибутків.

Невдовзі, скориставшись загальною дезорганізацією в Гетьманщині, царський уряд вирішив здійснити ще один крок у напрямку ліквідації її автономного устрою, втілити в життя свого давню мрію, а саме – підпорядкувати Московському патріарху Київську митрополію. Але, оскільки офіційно існував канонічно обраний митрополит Діонисій Балабан, вирішили поки що обмежитись призначенням місцеблюстителя. Обережний чернігівський єпископ Лазар Баранович мало підходив для цієї ролі. Після недовгих роздумів зупинили вибір на особі вже добре випробуваного ніжинського протопопа Максима Филимоновича, котрий у цей час робив все можливе, щоб довести свою відданість цареві Олексію Михайловичу. Навесні 1661 р. Максима Филимоновича викликали до Москви. 4 травня 1661 р. місцеблюститель патріаршого престолу Крутицький митрополит Пітирим «по соизволению великого государя й по благословенню освященного Собора» рукоположив Максима Филимоновича, котрий на той час вже був вдівцем і прийняв чернечий постриг під ім'ям Мефодія, єпископом на Мстиславську і Оршанську архієрейську катедру. Водночас новопоставленому єпископу Мефодію доручалося «місцєблюстительство» Київською митрополією.

А тим часом в Україні суперництво поміж полковниками ніжинським В.Золотаренком та переяславським Я.Сомком набуло надзвичайно гострого характеру. Але невдовзі на політичній арені з'явився третій претендент, кошовий гетьман Запорізької Січі І.Брюховецький. Брюховецький майстерно використав антистаршинські настрої рядового козацтва, привселюдно обіцяючи відібрати усі маєтності «значних» і передати на користь війська.

В умовах міжусобиць, що спалахнули поміж претендентами на булаву, єпископу Мефодію було доручено пильно стежити за перебігом подій та агітувати представників різних угрупувань триматись у підданстві царя Олексія Михайловича. Перший час після повернення з Москви єпископ підтримував жваві стосунки не тільки з ніжинським полковником В.Золотаренком та наказним гетьманом Я.Сомком, але й намагався повернути під «високу царську руку» Юрія Хмельницького. Одночасно блюститель Київської митрополії клопотався перед царем про призначення ради для остаточного обрання гетьмана. 6 лютого 1662 р. він зустрічався в Києві з наказним гетьманом Я.Сомком. Результатом цієї зустрічі став лист Я.Сомка до царя з проханням призначити раду, якого полковник відправив з Переяслава 21 лютого. Але результати наради Мефодія не задовольнили. Причина розходження між ним та Я.Сомком полягала в тому, що наказний гетьман рішуче заперечував участь в раді запорожців на чолі з І.Брюховецьким.

Відразу після від’їзду  Я.Сомка, єпископ Мефодій скликав до себе у Київ лівобережних полковників. 20 лютого розпочалася рада, на якій від московського уряду був присутній київський воєвода О.Мещерінов. Після 4-денних перемовин її учасники вирішили відрядити до царя Олексія Михайловича посольство, щоб просити його призначити загальну козацьку раду і прислати боярина для участі в ній. На вимогу єпископа Мефодія до чолобитної включили прохання: «чтоб государь указал участвовать на раде и запорожскому кошевому Ивану Брюховецкому». За дорученням єпископа Мефодія в Москву відправили ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий 27 березня 1662 р. передав листи від місцеблюстителя та полковників царю Олексію Михайловичу.

Але царський уряд не поспішав з призначенням виборів. Хоча протистояння між претендентами і послаблювало козацьке військо в умовах бойових дій з польською армією та загонами позбавленого гетьманства Ю.Хмельницького, Москва прагнула привести до влади в Україні вигідне їй угрупування. Відчуваючи загрозу власним інтересам, прихильники Я.Сомка вирішили перебрати ініціативу у свої руки, самостійно скликати раду і вирішити проблему влади в Гетьманщині. 5 квітня 1662 р., зібравши всіх лівобережних  полковників у Козельці, Я.Сомко звернувся із закликом прибути на раду і особисто до єпископа Мефодія. В листі до нього Я.Сомко запевняв останнього, що рада збирається не для виборів гетьмана, а щоб поговорити «о ратных делах». Але місцеблюститель Київської митрополії висловив свою вимогу: дочекатися царського наказу і приїзду московського боярина.

Нарешті, розуміючи, що рада збереться і без нього, 14 квітня єпископ Мефодій пізно ввечері прибув до Козельця. Дізнавшись про його приїзд, Я.Сомко негайно скликав полкову старшину на загальну раду. Одночасно наказний гетьман розпорядився ввести в місто своїх козаків і розставив біля брам караули, заборонивши випускати будь-кого без його дозволу. Не пустив він на раду і московського урядовця, посланця переяславського воєводи стрілецького голову Батюшкова.

На раді, як і побоювався єпископ Мефодій, військова старшина поставила питання про вибори «совершенного гетьмана», «чтоб им было у кого быть в послушенстве й чтоб было кому й против неприятелей стоять, а без совершенного де гетмана неприятелем отпору им дать нельзя». Тоді ж більшістю голосів гетьманом було обрано Якима Сомка. Проти його обрання виступили лише полковники ніжинський В.Золотаренко і прилуцький Л.Горленко. Відмовився офіційною присягою затвердити результати виборів гетьмана і єпископ Мефодій. Пізніше, в листі до царя Олексія Михайловича, єпископ так описував інцидент, котрий відбувся поміж ним та Я.Сомком: «И как, государь, гетман Яким Сомко й полковники пришли к присяге в церковь Всемилостивого Спаса, й я, богомолец твой, и в церкви его на гетманство не благословлял и ему говорил, чтоб без твоего государя указу... то он не чинил и совершенным гетманом не чинился бы, и из церкви его от присяги апреля 15 дня выгнал. И он, Самко, наипаче полковникам начал грозить смертью. И того ж числа присылали ко мне полковники слезное прошение, и чтоб им не погибнуть и как бы из Козельца вывесть, а наипаче жалеючи верного твоего слуги Василия Золотаренка, также по неволе, нехотя, ему не боронил. И гетман Яким Сомко, учинившися сильно совершенным гетманом, тебе великому государю присягу подкрепил апреля 16 дня. А на присяге полковникам вымовлял, чтоб им виправить на вечное гетманство для подтверждения твою великого государя грамоту и знамя и булаву… А и мне, богомольцу твоєму, говорил же, чтоб мне о том же отписать.»

Після Козелецької ради Мефодій Филимонович не поїхав до Києва, а разом з Василем Золотаренком вирушив до Ніжина. 27 квітня він разом з ніжинським полковником вислав через київського протопопа Василя Бабського листи до царя Олексія Михайловича, в яких звинуватив Я.Сомка в зраді. «И то тебе, великому государю, – писав Мефодій, – я истинно объявляю, что Яким Самко против тебя и Бога учинил неправду; потуль я ему верил и тебе великому государю службу его объявил, покуль от него никакой неправды не ведал и ныне ... добра на него писать не имею,  чтоб от него какого дурна впредь не было.»