НІЖИН: сторінки історії стародавнього міста

Кінець грудня 1845-го та перші дні нового року Тарас Шевченко провів у селі В’юниці та Переяславі, де, незважаючи на хворобу, пише поетичні твори, зокрема, і безсмертний «Заповіт». А вже 12 січня бачимо його на традиційному балу у Тетяни Волховської у Мойсівці Пирятинського повіту. Тут поет зустрічається з багатьма своїми друзями і знайомими — Григорієм Тарновським, Миколою Маркевичем, Віктором Забілою, знайомиться із князем Кейкуатовим — власником села Бігач неподалік Чернігова, та родиною Катериничів із Марківців Козелецького повіту.

Звідси вирушає в Ісківці Лубенського повіту — до Олександра Афанасьєва-Чужбинського, який згодом залишить детальні спогади про відвідини Тарасом Григоровичем Ніжина і Чернігова.
Отож відкриємо ці спогади.

Шевченко «заїхав до мене перед Масляною — блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку. Я й не знав, що він лежав хворий за кілька верст у Переяславському повіті… Цього й останнього разу він заїхав до мене в Ісківці з метою запросити мене супроводжувати його по Малоросії; він мав намір перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях…»

По дорозі на Чернігів Шевченко і Чужбинський побували на ярмарку в Лубнах і не пізніше вівторка 19 лютого були у Прилуках. Тут стався випадок, який не міг не занотувати Тарасів супутник.

«У той час як у Прилуках перепрягали нам коней — це було вночі — на сусідній вулиці сталася пожежа. Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох, коли все закінчилося, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче… Шевченко палким словом докоряв присутнім за байдужість, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом».

Попереду був Ніжин, де, за підрахунками Петра Жура, поет провів не більше п’яти днів. Тарасові вже довелося бачити його навесні 1843 року, коли їхав до Качанівки. Найбільше місто губернії на той час налічувало понад 9 тисяч жителів, у ньому діяло два десятки церков і два монастирі. Упродовж двох століть місто славилося своєю торгівлею, значна роль в якій належала грецькій громаді — одній з найчисленніших в Україні. Як колишнє полкове місто Ніжин посів помітне місце в історії доби Гетьманщини. Зокрема, тут у 1663 році відбулася відома «Чорна рада», що згодом лягла в основу однойменного історичного роману Пантелеймона Куліша.

Та найбільш відомим для Тараса Шевченка Ніжин був своєю гімназією вищих наук князя Безбородька, відкритою 1820 року, в якій навчалося чимало його друзів і знайомих — Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Віктор Забіла, Нестор Кукольник, Василь Тарновський, Яків де Бальмен, Олександр Афанасьєв-Чужбинський… Зрештою, випускником гімназії був і Микола Гоголь, з яким Шевченко так і не познайомився, висловлюючи пізніше з цього приводу жаль, зокрема, в листі до Варвари Рєпніної: «Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» Ще навчаючись в Академії мистецтв він виконав ілюстрацію до повісті Гоголя «Тарас Бульба» — «Зустріч Тараса Бульби з синами», а у 1844 році написав вірш «Гоголю». Родом з Ніжина був Олексій Сенчило-Стефановський. Тут працювали Іван Сошенко і Капітон Павлов. Згодом, на засланні, Шевченко не раз згадуватиме Ніжин у своїх повістях «Музыкант», «Капитанша», і, зокрема, у повісті «Близнецы» — білу хатинку «с садиком и цветничком, как раз против греческого кладбища», «кондитерскую Неминая», річку Остер. Про це місто також є згадки у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року та в листі до троюрідного брата Варфоломія Шевченка в 1860 році.

Шевченко і Чужбинський приїхали до Ніжина в день відкриття Всеїднівського ярмарку і зупинилися в готелі з колоритною назвою «Не минай», про який останній згадував: «Не минай» — значить, не проїжджай або не проходь мимо! Хитра назва! Втім, треба й те сказати, що для повітового міста і цей готель гарний: номери пристойні, хоча меблі не зовсім зручні, а страви досить смачні».

Далі автор спогадів зазначає: «Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитись таємницею. Двері наші не зачинялися, особливо нас відвідували студенти, і серед інших М. В. Гербель, що був тоді на останньому курсі». На згадку про зустріч Тарас записав у альбомі дев’ятнадцятирічного Миколи Гербеля перші чотири рядки свого вірша «Гоголю»:

За думою дума роєм вилітає,
Одна давить душу, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й бог не бачить.

Вдруге Шевченко й Гербель зустрінуться 1860 року в Петербурзі. Саме тоді колишній ніжинський студент видав під своєю редакцією «Кобзарь» Тараса Шевченко в переводе русских поэтов», де вмістив і власні переклади. Пізніше ця книга в доповненому і доопрацьованому вигляді ще двічі побачить світ, залишаючись аж до початку ХХ століття одним з основних джерел знайомства російських читачів з поетичною творчістю Кобзаря. Зберігся і лист Шевченка до сина Миколи Маркевича Андрія 1857 року, в якому він запитує: «Чи не зустрінешся ти часом з Гербелем, переводчиком «Слова о полку Ігоревім». Воно хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як ми з тобою, молодий мій друже».

Мабуть, відвідав Тарас Шевченко і сам Ніжинський ліцей — такий статус тоді мала колишня гімназія. Як художника його цікавила там насамперед картинна галерея, яку, з нагоди 25-річчя заснування навчального закладу, подарував ліцею його почесний попечитель О. Кушельов-Безбородько. Ще влітку 1845 року він повідомляв міністра народної освіти: «Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії і Європи… Всього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею і служили розвиткові хорошого смаку і залишались завжди власністю цього навчального закладу».

Найповніше в галереї, що досі є окрасою Ніжинської вищої школи, представлено живопис епохи Відродження. Значна частина картин — оригінали творів живописців болонської школи, однією з перших серед яких є «Нарцис біля джерела» Агостіно Каррачі. Центральну частину залу прикрашає полотно «Марія Магдалина» пензля невідомого митця школи Тиціана. В колекції чимало копій, виконаних учнями Рафаеля, Корреджо, Тиціана, Мікеланджело, Перуджіно, Вазарі. Фламандський і нідерландський живопис представлений роботами Брейгеля, Ван-Дейка, Рубенса та інших.

Та повернемося знову до спогадів Тарасового супутника: «У четвер ми пішли у Дворянське зібрання. Тут сталася невеличка пригода. Хтось з начальствующих осіб не хотів було впустити Шевченка на тій підставі, що останній був у оксамитовій шапочці, але цьому педантичному мужеві пояснили, що Тарас Григорович, хоч би в якому був вбранні, робив честь своєю присутністю. Поет дуже сміявся з цієї пригоди».

Загалом Шевченка і його товариша ніжинці зустрічали гостинно, нудьгувати не доводилося. Особливо в товаристві «чарівної М. С. К., відомої тоді красуні в Малоросії, що дурила всім голови», як записав Афанасьєв-Чужбинський. Мова йде про качанівську знайому Тараса Марію Задорожню, яка на той час жила в Ніжині зі своїм чоловіком Андрієм Кржисевичем, котрий служив поліцмейстером.

Згадуючи про перебування Шевченка в Ніжині, Афанасьєв-Чужбинський розповідає про випадок, що трапився з ним в цьому місті і чудово засвідчив такі його риси, як безкорисливість, бажання допомогти кожному, хто потрапив у скрутну ситуацію.

«Як тепер пам’ятаю, прокинулись ми в суботу досить рано, і поки не прибули гості і нам ще не час було вирушати до знайомих, я хотів піти у крамниці купити деякі припаси, бо ми збиралися виїхати після балу до Чернігова і в такий спосіб завершити Масляну. Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.
— Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився, так би й кабанував цілісінький день. Нехай приносять самовар, а прийдеш — сам і зробиш чай.
Я погодився і вийшов.
Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому з карафки, поданої послужливим номерним.
— От нам бог і гостя послав, — сказав мені Шевченко.

Юнкер вважав за потрібне відрекомендуватися мені. До нас часто приходили відвідувачі, але коли я глянув на цього, в мене виникла якась темна підозра, що відвідувач цей з’явився до нас, власне, не через бажання познайомитись з українським поетом, а з іншою метою. Але я намагався бути якомога привітнішим. Юнкер розповів кілька анекдотів, давно вже відомих, і коли не залишилось більше рому, він, голосно гукнувши номерного, наказав подати ще карафку. Мені це не сподобалось, і непокоїв мене не зайвий полтиник, а перспектива бути в товаристві з невідомим суб’єктом, який після закінчення другої порції рому міг стати нестерпним. Напившись чаю, юнкер відкликав Шевченка вбік і щось шепотів хвилин зо дві, потім розкланявся і вийшов.

— Дай мені три карбованці, — сказав мені несміливо Тарас, дивлячись на мене зі своєю добродушною усмішкою, і по обличчю видно було, що він готовий розсміятись.
— Певно, тому? — спитав я стиха, показуючи на двері.
Він махнув рукою. Я вийняв гроші. Шевченко взяв шапку і вийшов. Повернувшись, він розповів мені, що юнкер, увійшовши до нас у номер і відрекомендувавшись, признався йому, що програв казенні гроші та просив позичити п’ять карбованців, не повернувши яких, він міг мати великі неприємності. Тарас Григорович по доброті душевній поставився співчутливо до цього молодого хлопця і обіцяв допомогти, а поки що запросив напитись чаю. Та коли гість, осушивши карафку рому, зажадав другої, то, незважаючи на таке похвальне служіння Бахусу, Тарас вирішив зменшити пожертву і дав три карбованці… Він ніколи не відмовляв тим, що просили, а бували часи, коли у нас спільний капітал зменшувався до кількох гривень. Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Правда, після нахабного обману, коли позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання. спритно скорчена міна, жалібний голос — і Тарас не витримував. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство — варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих зі співчуття радили Шевченку берегти свої фінанси.

— Я й сам знаю, — відповідав він. — та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба».
Того ж суботнього дня після балу Шевченко і його товариш виїхали з Ніжина до Чернігова, «де сподівалися побачити цікаву старовину».