НІЖИН: сторінки історії стародавнього міста

ДО ПЕРШОПОЧАТКІВ СТАРОДАВНЬОГО НІЖИНА:

НІЖАТИН, НІЖАТИНА НИВА ЧИ УНЕНІЖ?

                 Згадка про взяття половцями міста Ніжатина у 1078 р. Родзивіллівський літопис

Досягнення сучасної археології в дослідженнях давньоруських міст безсумнівні. За останні 40-50 років уявлення вчених про передумови виникнення міст, їхній суспільно-економічний розвиток та роль у формуванні Києво-Руської ранньосередньовічної феодальної держави значно розширилися завдяки накопиченню, систематизації та ґрунтовному аналізу великої кількості археографічного та археологічного матеріалу.

Практика наукових досліджень показала: аналіз письмових джерел, що стосуються історії середньовічних міст, є дуже важливим для визначення їхньої соціально-економічної структури та типології, але практично завжди недостатній для розуміння ранньосередньовічного міста як багатофункціонального явища. Достатньо сказати, що сьогодні на території давньоруських князівств, що свого часу входили до складу могутньої Києво-Руської держави, відомо близько 1500 укріплених поселень, з яких тільки  414 згадуються у письмових джерелах.

Щодо "літописних" (тобто згадуваних у літописах) населених пунктів, які умовно можуть бути віднесені до категорії поселень міського характеру, в різних джерелах використовується різна термінологія: град, городок, городець, городище, укріплене дворище, село тощо. Але непевність та лаконізм літописних і документальних згадок не дає можливості чітко визначити, чи відповідає ця відмінність в термінології певній ієрархії міст, не дозволяє науково обґрунтовано розробити їх функціональну типологію.

Отже, для вирішення цієї важливої проблеми одних лише письмових джерел недостатньо. Надзвичайно важливим є співставлення так званих "літописних” міст та "безіменних” давньоруських населених пунктів, відомих за результатами натурних археологічних досліджень.

Оскільки сьогодні маловірогідним видається виявлення нових письмових джерел з історії Київської Русі, на сучасному етапі надзвичайної важливості набуває саме археологічний аспект дослідження, який дозволяє не тільки простежити топографію давнього міста, хронологічно визначити динаміку його розвитку, але й на конкретному речовому матеріалі, за допомогою артефактів, в загальних рисах реконструювати картину життя людей, з’ясувати роль міста в системі суспільних та економічних відносин того часу.

Можна впевнено сказати, що сучасними археологами накопичено надзвичайно різноманітну інформацію про такі важливі центри давньої Києво-Руської держави, як Київ, Вишгород, Чернігів, Галич, Новгород-Сіверський, Білгород, Переяслав, Новгород, Псков, Стара Руса, Смоленськ, Полоцьк, Новогрудок, Берестя, Суздаль, Ростов, Ярославль тощо. Стаціонарне археологічне дослідження цих великих міських центрів розпочалося ще в ХІХ ст. Але статистично переважна більшість давньоруських міст та населених пунктів міського типу відрізнялися невеликими розмірами. Досить сказати, що із загальної кількості відомих сьогодні науці археологічних пам’яток, 85,3% становлять міські поселення з площею укріпленої частини, яка не перевищує 2,5 га. 

На думку дослідників, далеко не всі з цих невеликих населених пунктів були містами в сучасному розумінні цього слова, тобто осередками розвинутого ремесла та торгівлі. Літописи та актові джерела Х-ХІІІ ст. свідчать про існування в Київській Русі досить складної ієрархії міст. Аналізуючи ці свідчення, вчені виділяють дві категорії укріплених поселень: 1) "старші міста” – столиці самостійних земель-князівств; 2) "молодші міста” або пригороди (до цієї великої категорії можуть бути віднесені сторожові міста-фортеці, укріплені центри волостей та погостів, центри феодальних вотчин, приватні володіння та садиби-замки).

Відзначимо, що наявних відомостей дуже часто  не вистачає  для того, щоб визначити соціальний зміст цих пам’яток суто за зовнішніми ознаками. І хоча більшість із згадуваних в літописах укріплених населених пунктів другої категорії згадуються як міста ("гради”), лише частина з них при наявності сприятливих умов впродовж ХІІ-ХІІІ ст. еволюціонує у власно кажучи міста.

Одним з важливих аспектів дослідження історії формування давньоруського міста є вивчення економічних та соціальних зв’язків його ядра з сільською "околицею» (округою). Практика картографування археологічних пам’яток свідчить про те, що довкола укріплених населених пунктів Х-ХІІІ ст., як правило, існувала велика кількість невеликих незахищених оборонними спорудами селищ сільського типу, кількість яких коливається від кількох одиниць до кількох десятків на одне городище. Такі незахищені селища статистично становлять абсолютну більшість давньоруських населених пунктів. В літописах зустрічаємо такі їх назви: село, деревня, сельце, погост, двір, дім тощо. Отже, вивчення механізмів зв’язку сільської "околиці” з домінуючим містом, визначення розмірів території, що тяжіла до конкретного міського центру, набуває особливої актуальності. 

Таким чином, незважаючи на успіхи сучасної історичної науки у дослідженні історії виникнення та розвитку давньоруських міст, існує досить велике коло питань, на які важко дати однозначні відповіді. Недостатність фактичного матеріалу, неможливість на сучасному етапі охопити регулярними археологічними дослідженнями переважну більшість відомих науці пам’яток (особливо це стосується невеликих давньоруських городищ), робить ускладненою надійну їх інтерпретацію.

Тривалий час стародавній Ніжин, один з визначних міських центрів безсумнівно давньоруського походження на південному кордоні Чернігівського Задесення, залишався справжньою "білою плямою” на археологічній карті Лівобережної України. Систематичні археологічні спостереження  в місті розпочалися відносно недавно, тільки наприкінці 1980-х років. Звичайно, цього ще замало для вирішення багатьох питань найдавнішої історії Ніжина. Попереду ще не одне десятиліття кропітких досліджень в історичній частині міста. Але вже на цей день накопичено чимало цікавих фактів, які дають можливість визначити елементи топографії цього стародавнього міста та його сільської околиці у Х-ХІІІ ст. та попередньо з’ясувати хронологічні межі його виникнення та існування.

Накопичення інформації про найдавніший період історії Ніжина розпочалося ще наприкінці ХУІІІ ст., насамперед завдяки історико-краєзнавчим та топографічним працям Опанаса Шафонського, автора відомої праці "Черниговского наместничества топографическое описание” (написана у 1780-ті рр. та опублікована О.Бодянським 1851 року). Саме цьому автору належить  чи не найперша спроба ототожнити сучасний Ніжин зі згадуваними в давньоруських літописах Ніжатином та Ніжатиною Нивою. "Когда, кем и  на какой случай, – писав О.Шафонський, – сей город и какими людьми спервоначала был заселен, неизвестно. Но в Несторовой летописи об нем уже за семьсот лет упоминается: в 1078 г. Великий князь киевский Изяслав Ярославич Первый, Владимира Перваго внук, имел с племянниками своими родными, Борисом и Олегом Святославичами, у села на Нежатине Ниве сражение, в котором Изяслав Ярославич и убит. А в 1135 году уже точно городок Нежатин называется, который Олега Святославина сын с половцами взял, и многие разорения ему и селам причинили”. Згодом  певні міркування з приводу походження Ніжина висловлювали інші дослідники. Точку зору Шафонського (хоча і з деякими обмовками) підтримували В.Татищев, М.Гербель,  М.Марков,  М.Арістов, М.Барсов, В.Соловйов, М.Лілеєв, В.Ляскоронський, М.Корінний, П.Толочко. Окремо відзначимо важливу працю О.Лазаревського, який увів в науковий обіг перші відомості про місцеві археологічні старожитності, ототожнивши згадуване в іншому місці літопису місто Уненіж із залишками городища часів Київської Русі на східній околиці Ніжина в урочищі "Городок”. Гіпотези  про походження Ніжина від літописного Уненіжа також свого часу дотримувалися М.Карамзін, М.Погодін, архієпископ Філарет Гумілевський, М.Василенко, М.Петровський, М.Бережков, А.Насонов та ін. Зрештою, останнім часом, в світлі останніх археологічних розвідок, які виявили на території Ніжина рештки двох укріплених городищ відповідно кінця Х-ХІІІ ст. та ХІІ-ХІІІ ст., а також цілої низки давньоруських поселень сільського типу, дослідники здійснили спробу поєднати обидві версії. Цьому, зокрема присвячено праці В.Коваленка, Ю.Ситого, В.Німчука та С.Зінченка.

В цілому, дискусії поміж дослідниками точилися з приводу того, який з двох літописних топонімів – чи Ніжатин (як варіант Ніжатина Нива), чи Уненіж слід вважати родоначальником сучасного Ніжина. Адже сучасна форма назви міста відома з документів другої половини ХІУ століття, а літописні згадки ХІ-ХІІ ст. досить непевні і не дозволяють незаперечно визначити місцерозташування  тих чи інших об’єктів.

Вітчизняні літописи містять чимало звісток про заснування міст окремими князями в різних регіонах Києво-Руської держави. Але чи не найдавнішою і не найцікавішою є повідомлення "Повісті временних літ” від 988 року про містобудівельну діяльність великого київського князя Володимира Святославича. Це повідомлення є надзвичайно цікавим для нас, оскільки в ньому саме йдеться про регіон, де розташовано сучасне місто Ніжин. "И рече Володимиръ: "се не добро есть мало городовъ около Кыева. И нача ставити городы по Дѣснѣ, и по Устрьи, по Трубешеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ; и нача нарубати мужи лутши отъ словенъ, и отъ кривичъ, и отъ чюдий, и отъ вятичъ, и отъ сихъ насели грады; бѣ бо рать отъ печенѣгъ, и бѣ воюяся с ними и одоляя имъ”.

70-80-ті роки Х століття були ознаменовані для Русі новою напастю – печенізькою навалою. В боротьбі з цими кочовими племенами, яких часто використовували для послаблення Києва підступні візантійські імператори, загинув 972 року батько Володимира великий князь Святослав. Захист держави від нових небезпечних ворогів став одним з найголовніших завдань нового князя-реформатора. З метою укріплення кордону зі степом, де кочували ворожі племена, Володимир Святославич ініціює будівництво цілої системи укріплених форпостів вздовж річок Десни, Остра, Трубежа, Сули та Стугни. Південно-східні та південні рубежі Києво-Руської держави справді були надзвичайно слабким місцем. Переважно рівнинні ділянки ("поля”) тут перемежалися невеликими лісовими масивами та неглибокими річками із заболоченими берегами. Саме звідси найчастіше і здійснювали свої напади орди кочівників. Можна гадати, створення могутнього захисного рубежу передбачало будівництво великої кількості укріплених городищ, що з’єднувалися цілою системою оборонних споруд – земляних валів та ровів. Для охорони рубежів залучалися як регулярні військові гарнізони, так і місцеве ополчення. Як свідчить літопис, масштабні будівельні роботи супроводжувалися масовим переселенням населення, у тому числі і неслов’янського, з північних регіонів. Цікаво, що повідомлення про будівництво укріплених "градів» на дальніх підступах до стольного Києва, Чернігова, Переяслава та інших адміністративно-економічних центрів держави,  вміщено в літопису  в єдиному блоці з іншими реформаторськими діяннями князя Володимира, а саме – хрещенням Русі та поділом Руської землі між своїми синами.

Маємо свідчення про існування в околицях Ніжина слідів оборонних споруд того часу, відомих в народній пам’яті під назвою "Змієвих валів” (за народною легендою, велетенські борозни на землі залишив змій, переможений богатирем). Археологами досліджені рештки валів в околицях Переяслава, в басейнах річок Росі, Роставиці, Стугни, Сули та ін. Дослідженнями доведено, що значна частина цих оборонних споруд зводилася саме за часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого (тобто кін. Х – перша половина ХІ ст.) з метою перепинення шляху ворожій кінноті та перешкоджання захопленню кочівниками південно-руських земель і включення їх до системи кочівницьких випасних угідь.

Дуже вірогідно, що подібні оборонні споруди зводилися і в околицях сучасного Ніжина, вздовж берегів річки Остер (хоча археологами "Змієві вали” у цій місцевості досі не досліджувалися). Документи ХУІІІ століття, пов’язані з межуванням приватних земельних володінь, називають на цій місцевості рештки фортифікаційних споруд, що фігурують під назвою "вали”, "валки” тощо. Так, на початку ХУІІІ біля Біловезького хутора (неподалік від давньоруського городища, відомого з літопису як Біла Вежа), поміж річками Остром та Гайворонкою в урочищі "Валка” існував стародавній земляний вал. О.Лазаревський наводить документально зафіксовані свідчення старожилів села Гайворон, що датуються 1729 роком, про кордони земельних володінь, які раніше проходили "до села Мартинівки и до могили Терешихи, а праворуч за городищем Білими Вежами, до самого валу, що лежить від річки Остер до річки Гайворонки”. Той факт, що в описі земельних володінь поруч з давнім валом окремо згадується городище Білі Вежі, дозволяє стверджувати, що цей вал явно не був рештками укріплень Біловезької фортеці, а мав самостійне стратегічне значення і можливо в давньоруські часи захищав прохід поміж заболоченими заплавами двох річок – Остра і Гайворонки, отже – відігравав важливу роль в спорудженому за наказом князя Володимира остерському оборонному рубежі.

Можливо, існували подібні оборонні споруди і в інших місцях Подесення. У працях вже згадуваного нами О.Лазаревського знаходимо також цікаві свідчення місцевого старожила, датовані 1702 роком, про суперечку за земельні угіддя поміж Чернігівською архієрейською кафедрою та Максаківським монастирем. Межа цих володінь була встановлена ще за часів короля Казиміра і проходила "с Смоляжу против воды под Берестовец село, по валки, а от валков по Красный Став село, до болот, галами называючихся…”

Надзвичайно цікаве спостереження належить сучасному досліднику М.Корінному, який виявив важливий картографічний документ, що засвідчує наявність досі недосліджених стародавніх оборонних споруд біля Ніжина. В атласі польських земель італійця Ріцци Занноні (1772 р.) історик виявив сліди найпівнічнішого оборонного рубежу, що на думку дослідника існував ще з давньоруських часів. Справа в тому, що в цьому атласі позначено "рів старовинний засипаний”, що простягався на відстань близько 75 км. від вигіну Десни біля давньоруського міста Моровійська до Ніжина паралельно річищу невеличкої річки Смолянки. Річка ця починалася з однойменного болота біля Ніжина, протікала через сучасні села Смолянку, Олишівку, Топчиївку, Серединку, Надинівку та впадала в Десну трохи вище укріпленого городища Моровійська. Дуже вірогідно, що цей оборонний рубіж  спочатку  захищав підступи до Чернігова, а пізніше розмежовував Чернігівську та Переяславську землі після виділення їх в окремі князівства (1054 р.). Після виділення Остерської волості в окреме удільне князівство саме тут пройшов його північний кордон, який зберіг своє значення і в Литовську добу (ХІУ-ХУ ст.). В ХУІ ст. тут було споруджено засічну лінію, а протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. внаслідок зміни військово-політичної ситуації та активної господарської діяльності цей рів було засипано. 

На превеликий жаль, археологічна карта сучасної Чернігівщини досі не знає решток "Змієвих валів” на території Подесення. Хоча їх існування видається цілком вірогідним, враховуючи наявність подібних валів в околицях "стольного града” сусіднього Переяславського князівства. Отже, таємниця "Змієвих валів” біля Ніжина та Чернігова ще чекає на розгадку шляхом археологічних досліджень…

                                                                                                Олександр Морозов